Тиждень у Горганах
Вт авг 20, 2013 12:53:02
Пішки іноді мандрують навіть самі ярі прихильники залізного коня, хоча б від трактира до сортира під час поїздок, тому, можливо когось і зацікавить наступна «епопея».
Якщо ж усе це не по темі автомобільного форуму, то у модератора завжди є караючий жезл ...
Рік видався вдалим на мандрівки. Ось і в липні молодь витягла мене на тиждень пройтись гірськими карпатськими стежками. Час - середина липня, маршрут доволі нескладний у Карпатських Горганах, склад групи – трое нормальних та двоє дідусів (типу мене).
Заздалегідь хочу вибачитись - фоток у таких мандрівках буває не дуже багато (іноді важкувато встигнути клацнути навіть мильницею, не те що дзеркалкою), та й якість може бути не завжди гарною, бо ж несуть тебе вдаль не чотири швидких бріджстоуна твого вірного Буцефала, а дві власні, трохи зношені кінцівки, а на плечах лежить не тепла рука вірної подруги, а вантаж так кг до двадцяти, а за шиворіт тече екологічно чиста джерельна дощова волога, а зупинятись не дуже хочеться, а різкість не наводиться, бо окуляри десь там в глибинах і т.і. і т.і.
Горгани – це назва гірської області в Українських Карпатах. Водночас горгани – це місцева назва середньо- та велико- кам`янистих осипів, що вкривають схили та верхівки гір у цьому районі. Ходити по них складно, особливо у дощ, бо слизько й непевно - каміння постійно хитається й сповзає з-під ніг. Дуже легко перечепитись або підвернути кінцівку.
Крім горган у цих місцях є ще одна халепа під назвою «жереп» - такі собі зарослі альпійської сосни, що стелеться по землі не вище зросту людини, переплітаючи гілками та корінням усю поверхню. Гілки міцні та пружні, неначе сталюка, і продратись через жереп практично неможливо. Відомі навіть випадки загибелі тварин, які в нього попали й заблукали. Усі доріжки через жереп прорубуються, приблизно так, як з мачете у джунглях. Слава Богу, що цих, прорубаних добрими людьми, доріжок вдосталь і ведуть вони лише у потрібному напрямі (головне знати, куди тобі потрібно)!
Ну от, рюкзак спаковано, полтавське сало придбано й продегустовано, потяг Полтава-Київ-Івано-Франківськ,
і ми під проливним дощем сідаємо біля франківського вокзалу в бусик, а через 3 години під ще більшим дощем розвантажуємось біля повороту на озеро Синевир.
Додам трохи автомобільної тематики: дорога через 2 перевали (Вишковський та Торунський) була достатньо цікавою як у плані пізнавання природи, так і в плані пізнання стану місцевих автодоріг, опосередковано, через зразки місцевого фолькльору. Коротше – вона була препаскудною! Признаюсь, я давно вже не чув такого натхненного матюччя у віртуозно-гуцульсько-лемківському виконанні. Зльоту деякі майстерні обороти я, навіть зі своїм величезим життєвим досвідом, не розумів нівроку, хоча генеральний вектор був зрозумілим і співпадав з почуттями моїх сідниць знизу та потилиці зверху на самих великих вибоїнах.
Роздивлятися на озеро Синевир у таку погоду було нецікаво, тим паче, що бачили його вже не раз у різних варіантах, тому наділи наплічники, накрились поліетиленом та й почалапали на полонину Гича , яка вже трохи вище кромки лісу і про яку ми знали, що там є вода і є хатинка (правда невідомо у якому стані).
Надіялись, що дощові хмари залишаться внизу (наївні).
«И пошли они зноем палимы»
Останні роки, завдяки місцевим ентузіастам, у Карпатах проводиться дуже корисна й потрібна робота – маркування маршрутів. Я про це читав в Інтернеті і навіть спілкувався з одним із хлопців, що цим займаються. Без допомоги держави, без зайвих балачок, без розкрадання бюджету, хлопці промаркували величезну кількість пішохідних маршрутів у Карпатах, створили Закарпатську та Східно-Карпатську пішохідні тропи, довжиною у декілька сотень кілометрів.
На цих стежках крім звичайного маркування фарбами, встановлені вказівники, обладнані кринички, місця відпочинку, відбудовані гірські хатинки-приюти. Той, хто на цьому розуміється, не може не оцінити працю цих людей. Просто молодці!!!
До однієї з цих хатинок ми й хотіли в цей день дійти. По вказівнику туди було 10, 5 км, а вгору згідно з мапою метрів з 400. Нормально, аби тільки не дощ, та втрачені пів-дня під`їзду.
Шлях до полонини Гича йшов через сільце Слобода і далі долиною на верхівку Водороздільного хребта, який у цій місцевості трохи нижчий за оточуючі вершини. Про цей відрізок можна сказати лише декількома словами: нуднувато, грязнувато, мокрувато, але достатньо весело, бо було вдосталь ягід, а за селом ми, нарешті, перший раз у цей день перекусили.
Врешті-решт стежка з маркуванням потихеньку вийшла із лісу на полонину. Через дощ та хмари пейзажі дуже не проявлялись, але будиночок на полонині побачили зразу. До нього й підійшли. Втома вже давалася взнаки.
Багато бачив у житті гірських приютів, кошів, колиб і т.і, тому порівняти є з чим. Цей був у зразковому стані. Добротно побудований з дерева, шви запінені, всередині порядок, пічка ціла, навіть з дровами, є полаті де можна вмоститись спати, є стіл для поїсти, є можливість просушити змоклий одяг. Що ще потрібно?
У зв`язку з тим, що зручності цього «готелю» тягли не меньше, ніж на 3 зірочки (за українськими стандартами), намети вирішили не ставити, а ночувати в хатинці. І не пожаліли.
Багаття розвели та готували надворі на старому кострищі, дощ цьому не мішав.
Ну от - нарешті гараяча їжа, дочекались вечері. Вечір провели з гостями - до нас завітав цілий табун молоденьких коней, що паслися на полонині зовсім вільно, без пастухів та собак. Вовків та ведмедів видно тут не буває. Почули дим та людей і підійшли. Спочатку брали їжу з рук.
А коли під дощиком накрили стіл, то гості зовсім освоїлись і трохи знахабніли, забажавши змінити хазяїв за вечерею. Під таким тиском ми вимушені були ретируватись у приют, де й поїли, як люди, за столом.
Усю ніч ішов дощ, вранці виповзли з хатинки у суцільне «молоко» і під проливним дощем вимушено прийняли «героїчне» рішення – продовжувати спати-днювати далі.
Дньовка на другий день походу – це нонсенс, але погода дійсно була не ходова. Не хотілось тупо перти вгору, не бачачи нічого навкруги. Заблудитись ми не боялись, були і мапи 500-метрівки й GPS, та й маркування на місцевості ідеальне. Але крім труднощів хочеться естетики, гарних краєвидів, простору.
Отже увесь день їли, дрімали, бродили полониною у пошуках чорниці (місцеві її звуть яфина, Афина (наголос на першій А)).
Знайшли декілька грибів. Один, самий великий, але тому і підозрілий, потім виявився «гірофором звичайним», дуже смачним їстівним грибом. Місцеві його майже не беруть, шукають білі, лисички, обабки ...
На ніч натопили грубу так, що дехто періодично виповзав на подвір`я у пошуках ковтка свіжого повітря. Зате тепла вистачило на усю ніч, і не довелось чергувати, для підкидання дрів.
Ще з вечора на небі іноді з`являлась блакить, хмари явно підіймались угору і вранці, навіть у тумані, не потураючи своїм лінощам, вирішили йти далі.
В днюванні з початку походу є свій дуже великий плюс. Відомо, що коли нічого робити, людина починає активно їсти. Особливо це проявляється під час різних чемпіонатів, перед телевізором. Так і тут. За одинь день активного байдикування, нами було з`їдено десь третину самих важких і калорійних їстівних запасів. А якби сюди ще «ящик» та чемпіонат світу з футболу!
Рюкзаки значно полегшали, що, звісно, додало бодрості духу.
Зранку спочатку йшли під дощем, але той явно починав вщухати.
На середині підйому на г.Молода знайшли гарне місце для бівака з чудовим краєвидом (у ясну погоду) та великою кількістю ягід. Ягід вже давненько не бачили, може з годину-дві, тому трохи перепочили
Хмари почали потроху розходитись, відкриваючи окресні хребти.
Далі почалися оті самі горгани в переміжку із жерепом.
Йшли то у вогких хмарах, які важко переповзали через хребет, то при ясніючому небі.
В розривах хмар іноді відкривались гарні краєвиди, але загального вигляду гірських хребтів поки ще не бачили.
Нарешті гребінь. Тут тур і розвилка, нам направо.
Далі головна вершина з триангуляційним знаком. Зфоткались та перекусили. Попили водички.
Ще трохи далі на початку спуску шикарний тур, зложений дійсними майстрами туробудування. Положили по камінчику на його верхівку й почали спускатись отим самим горганним жерепинням, а може жерепинними горганами.
Хто ходив в гори, знає, що спуск завжди важчий від підйому. Та й втома давалась взнаки. Спочатку по жерепу та осипах спускатись було не дуже важко, бо не дуже круто. Але потім стежка пішла усе крутіше прямо вниз, причому без усяких серпантинів, тупо прямо вниз. Таким чином довелось скинути десь під 1000 м висоти.
До низу, де заклично журкотіла річка Молода, дехто (не будемо вказувати пальцем) буквально доповз. Так, вік дає про себе знати! Плюс ще ногу на схилі підвернув, плюс учора трохи гречки з тушкованою свининою перебрав... Чом би себе й не пожаліти?
До речі, молодь почувала себе не набагато краще, хоча й збігла униз швидше за дідів.
Бівак внизу розбили на невеликій галявині, яка чудом залишилась цілою після проведеного в цій долині «покращення» - лісозаготівлі. Річка Молода – один з основних притоків р.Лімниці, найчистішої річки Європи, як про це з гордістю сповіщають усякі рекламні буклети. З розорених берегів цієї притоки у «найчистішу» річку стікає брудненька глиниста вода, а під час лісозаготівель ще й інший бруд.
Ріка Лімниця
Про покращення у Карпатах говорити – це ятрити рану. Настільки хижо, безцеремонно, нагло робляться порубки, що просто слів немає. Рубають на схилах, від чого потім починаються повені та селі, розорюють долини річок, перетворюючи прирічкові тераси у потворне розворочене болото, рубають в заказниках, заповідниках, неначе живуть останній день. Місцеві лише бідкаються, але нічого з цим поробити не можуть. Команди та дозволи йдуть із Києва.
Початок цьому я бачив ще у далекому 2001 році в самому центрі Карпатського Заповідника на підходах до Говерли від с.Лазещина. Тоді це називалось «санация лєса». А насправді величезні лісовози роздовбували дорогу вздовж річки, вивозячи стволи вікових корабельних сосен, а на схилах залишались величезні розворочені плями від порубок. Від лісників я почув і прізвище цього санітара лісу - «Мєдвєдчук», який за демпінговими цінами (тоді казали $15 за куб), вивозив деревину чи то в Угорщину, чи в Словаччину, не пам`ятаю, та це й не головне.
Ще із зоології «санитарами лісу» називали вовків, які вирізали лише хворих та слабких тварин. Та куди тим санітарам до настоящих прохвесорів-прохвесіоналів!
Коли я дивлюсь сьогодні на Оксану Марченко (поважаю її, як ведучу), то думаю, чи замислювалась вона хоч раз, за який рахунок придбані усі сукні та цяцьки, що на ній навішані. Мабуть ні.
Бачити отих «ведмедчуків», які до майбутніх виборів знову виринають на екрани ТВ та бігборди (ну просто, як гі*на в ополонці), немає сил!
Є у Карпатах і дійсне покращення – це праця ентузіастів, які промаркували стежки, відремонтували гірські хижини, поробили місця для стоянок. Дуже багато роблять самі люди (не влада) в напрямку зеленого туризму. Але все це крапля в морі, хоча, може ця крапля отой камінь і підточить...
У зв`язку з тим, що один день із п`ятьох ходових ми пробайдикували, довелось трохи спростити маршрут – через с.Осмолода та перевал Кузминецький - на с.Нова Гута, а звідти бусиком у Франківськ.
На підходах до Осмолоди зустрілись із компанією мужичків, які обідали під навісом на обладнаному місті для відпочинку. Вони гостинно запросили розділити з ними обід, ми подякували й хотіли йти далі, але куди там. Хлопці почули, що ми з Полтави та Києва, і тут почалось братання - Схід і Захід разом, ми єдині і т.і. Оскільки ми ніколи і не були проти, то закінчилось усе по 50 грам місцевого самогону з нашим салом кожному і найліпші побажання усім!
До речі самогон був настояним на якійсь траві, місцеву назву її я не запам`ятав (казали, що це аналог алтайського золотого кореня-родіоли розової). Дія у неї була непоганою, до Осмолоди ми дійшли достатньо бадьоро, хоча пісень не горланили
В Осмолоді трохи підкупили хліба й цукерок і поспілкувались з одним із єгерів, який займається маркуванням стежок,
та й пішли далі повз резиденцію митрополита Шептицького (не заходили, бо вигляд мали босяцький) та повз резиденцію Вітька Януковича-молодшого (теж не заходили, бо не цікаво).
По долині р.Мал.Кузминець підійшли під перевал, де й заночували. Місце ночівлі – живописна галявинка у лісі над чистою річкою.
У річці брали воду і по черзі купались, благо там була ямка, де навприсядки було аж по... пояс.
А водичка - нічогенько собі !!!
Зранку піднялись на перевал. Підйом крутий, але серпантином, іти було не важко. Зустріли єдине гидке місто – знову вирубка у верхів`ях. З річки зробили величезне розворочене місиво із пеньків, валунів, згнилих стовбурів і води. Приходилось брести по руслу, товктися по багнюці, перелазити через корчі і переходити по стволах протоки річечки, яка все-таки пробивалась на світ Божий.
Врешті це скінчилось і після останнього серпантину по лісу, стежина вивела на трав`янистий перевал.
Перекур!
Тут розвилка маршрутів, стоїть чергова табличка-вказівник
Трохи спустились і знайшли дуже гарне містечко для бівака – краєвид на гори, плоска луговина для наметів.
Красота!!!
Поруч криничка з джерельною водою.
А навкруги ясна річ – чорниці, суниці. Дровець теж вдосталь.
До кінцевого пункту, с.Нова Гута, залишилось з десяток кілометрів вниз по долині. Це назавтра години 3 чистого ходу. Хоча йти ще можна було години зо чотири, вирішили проміняти спортивну частину мандрівки на естетичну, бо продуктів ще залишилось немаленько!
На честь підкорення останнього перевалу (та завдяки економній економіці завгоспа (в Полтаву привезли ще пів-палки ковбаси, 2 горохових супи, і мішечок з чорними сухариками), було вирішено зварити потрійну порцію гречки з тушкованою свининою Полтавського м`ясокомбінату (це не реклама, це правда життя!).
Задля надійності та забезпечення міцнісних властивостей, перекладину на багатті було вирішено замінити на вантажну стрілу, а кашоварів вдягли у захисні каски.
Кожному по три ложечки-поварьошечки, за маму, за папу ...
Потрійна порція гречки на людей діє по різному.
Навіть самих сильних вона валить з ніг.
Інші задумливо дивляться вдалину, з сумом припоминаючи, що у світі є ще така річ, як «вступні іспити на магістратуру». Ну а дехто, забувши про артрози, артрити, коліти, целюліти, та інші блага цивілізації швендяють по окрузі, намагаючись зліпити за допомогою мильниці хоч яку-небудь достойну панораму.
Ніч пройшла спокійно, ранок теж, доїдати залишки гречки з казанка ніхто чомусь не захотів, задовільнившись чаем.
Зібрались і пішли потихеньку вниз. З цього боку перевала дорога була нормальною, вирубок не було, тому спускались швидко, бадьоро, але не спішно, іноді перепочивали.
Останній привал зробили на обладнаній стоянці під самим селом, на березі річки. Бусик видзвонили назавтра на ранок, а зараз відвальна вечеря, купання у річці, розмови у багаття, фотографування поодинці і разом.
Назавтра проснулись під дощем. Під ним же потихеньку зібрались, не вилазячи з наметів, та й пішли у село. З дощу почали, ним і закінчили.
Бусик приїхав вчасно, до Франківська їзди було біля години, дорога з цього боку Карпат була нормальною, потяг був аж увечері, тому прогулялись містом.
Панно, зроблене із фоток, які були надіслані жителями Івано-Франківська.
Якесь чмо вирвало шмат
Зайшли у відому «Десятку», де наїлись різних банушів-гуляшів з пивом та десертами.
У місті сподобались витвори фестивалю ковалів, та баришні, які продають цукерки.
Ну а далі – потяг, Київ, Полтава.
От і все.
Лише в пам`яті назавжди залишились хатинка на полонині з синіючим димком із труби, чистенькі у верхів`ях річечки, море ягід, зелень і простір на верхах.
І гори, то синіючі у вечірніх сутінках, то оповиті вранішніми хмарками, але завжди вищі від людського метушливого будення, завжди величні і прекрасні!!!
Якщо ж усе це не по темі автомобільного форуму, то у модератора завжди є караючий жезл ...
Рік видався вдалим на мандрівки. Ось і в липні молодь витягла мене на тиждень пройтись гірськими карпатськими стежками. Час - середина липня, маршрут доволі нескладний у Карпатських Горганах, склад групи – трое нормальних та двоє дідусів (типу мене).
Заздалегідь хочу вибачитись - фоток у таких мандрівках буває не дуже багато (іноді важкувато встигнути клацнути навіть мильницею, не те що дзеркалкою), та й якість може бути не завжди гарною, бо ж несуть тебе вдаль не чотири швидких бріджстоуна твого вірного Буцефала, а дві власні, трохи зношені кінцівки, а на плечах лежить не тепла рука вірної подруги, а вантаж так кг до двадцяти, а за шиворіт тече екологічно чиста джерельна дощова волога, а зупинятись не дуже хочеться, а різкість не наводиться, бо окуляри десь там в глибинах і т.і. і т.і.
Горгани – це назва гірської області в Українських Карпатах. Водночас горгани – це місцева назва середньо- та велико- кам`янистих осипів, що вкривають схили та верхівки гір у цьому районі. Ходити по них складно, особливо у дощ, бо слизько й непевно - каміння постійно хитається й сповзає з-під ніг. Дуже легко перечепитись або підвернути кінцівку.
Крім горган у цих місцях є ще одна халепа під назвою «жереп» - такі собі зарослі альпійської сосни, що стелеться по землі не вище зросту людини, переплітаючи гілками та корінням усю поверхню. Гілки міцні та пружні, неначе сталюка, і продратись через жереп практично неможливо. Відомі навіть випадки загибелі тварин, які в нього попали й заблукали. Усі доріжки через жереп прорубуються, приблизно так, як з мачете у джунглях. Слава Богу, що цих, прорубаних добрими людьми, доріжок вдосталь і ведуть вони лише у потрібному напрямі (головне знати, куди тобі потрібно)!
Ну от, рюкзак спаковано, полтавське сало придбано й продегустовано, потяг Полтава-Київ-Івано-Франківськ,
і ми під проливним дощем сідаємо біля франківського вокзалу в бусик, а через 3 години під ще більшим дощем розвантажуємось біля повороту на озеро Синевир.
Додам трохи автомобільної тематики: дорога через 2 перевали (Вишковський та Торунський) була достатньо цікавою як у плані пізнавання природи, так і в плані пізнання стану місцевих автодоріг, опосередковано, через зразки місцевого фолькльору. Коротше – вона була препаскудною! Признаюсь, я давно вже не чув такого натхненного матюччя у віртуозно-гуцульсько-лемківському виконанні. Зльоту деякі майстерні обороти я, навіть зі своїм величезим життєвим досвідом, не розумів нівроку, хоча генеральний вектор був зрозумілим і співпадав з почуттями моїх сідниць знизу та потилиці зверху на самих великих вибоїнах.
Роздивлятися на озеро Синевир у таку погоду було нецікаво, тим паче, що бачили його вже не раз у різних варіантах, тому наділи наплічники, накрились поліетиленом та й почалапали на полонину Гича , яка вже трохи вище кромки лісу і про яку ми знали, що там є вода і є хатинка (правда невідомо у якому стані).
Надіялись, що дощові хмари залишаться внизу (наївні).
«И пошли они зноем палимы»
Останні роки, завдяки місцевим ентузіастам, у Карпатах проводиться дуже корисна й потрібна робота – маркування маршрутів. Я про це читав в Інтернеті і навіть спілкувався з одним із хлопців, що цим займаються. Без допомоги держави, без зайвих балачок, без розкрадання бюджету, хлопці промаркували величезну кількість пішохідних маршрутів у Карпатах, створили Закарпатську та Східно-Карпатську пішохідні тропи, довжиною у декілька сотень кілометрів.
На цих стежках крім звичайного маркування фарбами, встановлені вказівники, обладнані кринички, місця відпочинку, відбудовані гірські хатинки-приюти. Той, хто на цьому розуміється, не може не оцінити працю цих людей. Просто молодці!!!
До однієї з цих хатинок ми й хотіли в цей день дійти. По вказівнику туди було 10, 5 км, а вгору згідно з мапою метрів з 400. Нормально, аби тільки не дощ, та втрачені пів-дня під`їзду.
Шлях до полонини Гича йшов через сільце Слобода і далі долиною на верхівку Водороздільного хребта, який у цій місцевості трохи нижчий за оточуючі вершини. Про цей відрізок можна сказати лише декількома словами: нуднувато, грязнувато, мокрувато, але достатньо весело, бо було вдосталь ягід, а за селом ми, нарешті, перший раз у цей день перекусили.
Врешті-решт стежка з маркуванням потихеньку вийшла із лісу на полонину. Через дощ та хмари пейзажі дуже не проявлялись, але будиночок на полонині побачили зразу. До нього й підійшли. Втома вже давалася взнаки.
Багато бачив у житті гірських приютів, кошів, колиб і т.і, тому порівняти є з чим. Цей був у зразковому стані. Добротно побудований з дерева, шви запінені, всередині порядок, пічка ціла, навіть з дровами, є полаті де можна вмоститись спати, є стіл для поїсти, є можливість просушити змоклий одяг. Що ще потрібно?
У зв`язку з тим, що зручності цього «готелю» тягли не меньше, ніж на 3 зірочки (за українськими стандартами), намети вирішили не ставити, а ночувати в хатинці. І не пожаліли.
Багаття розвели та готували надворі на старому кострищі, дощ цьому не мішав.
Ну от - нарешті гараяча їжа, дочекались вечері. Вечір провели з гостями - до нас завітав цілий табун молоденьких коней, що паслися на полонині зовсім вільно, без пастухів та собак. Вовків та ведмедів видно тут не буває. Почули дим та людей і підійшли. Спочатку брали їжу з рук.
А коли під дощиком накрили стіл, то гості зовсім освоїлись і трохи знахабніли, забажавши змінити хазяїв за вечерею. Під таким тиском ми вимушені були ретируватись у приют, де й поїли, як люди, за столом.
Усю ніч ішов дощ, вранці виповзли з хатинки у суцільне «молоко» і під проливним дощем вимушено прийняли «героїчне» рішення – продовжувати спати-днювати далі.
Дньовка на другий день походу – це нонсенс, але погода дійсно була не ходова. Не хотілось тупо перти вгору, не бачачи нічого навкруги. Заблудитись ми не боялись, були і мапи 500-метрівки й GPS, та й маркування на місцевості ідеальне. Але крім труднощів хочеться естетики, гарних краєвидів, простору.
Отже увесь день їли, дрімали, бродили полониною у пошуках чорниці (місцеві її звуть яфина, Афина (наголос на першій А)).
Знайшли декілька грибів. Один, самий великий, але тому і підозрілий, потім виявився «гірофором звичайним», дуже смачним їстівним грибом. Місцеві його майже не беруть, шукають білі, лисички, обабки ...
На ніч натопили грубу так, що дехто періодично виповзав на подвір`я у пошуках ковтка свіжого повітря. Зате тепла вистачило на усю ніч, і не довелось чергувати, для підкидання дрів.
Ще з вечора на небі іноді з`являлась блакить, хмари явно підіймались угору і вранці, навіть у тумані, не потураючи своїм лінощам, вирішили йти далі.
В днюванні з початку походу є свій дуже великий плюс. Відомо, що коли нічого робити, людина починає активно їсти. Особливо це проявляється під час різних чемпіонатів, перед телевізором. Так і тут. За одинь день активного байдикування, нами було з`їдено десь третину самих важких і калорійних їстівних запасів. А якби сюди ще «ящик» та чемпіонат світу з футболу!
Рюкзаки значно полегшали, що, звісно, додало бодрості духу.
Зранку спочатку йшли під дощем, але той явно починав вщухати.
На середині підйому на г.Молода знайшли гарне місце для бівака з чудовим краєвидом (у ясну погоду) та великою кількістю ягід. Ягід вже давненько не бачили, може з годину-дві, тому трохи перепочили
Хмари почали потроху розходитись, відкриваючи окресні хребти.
Далі почалися оті самі горгани в переміжку із жерепом.
Йшли то у вогких хмарах, які важко переповзали через хребет, то при ясніючому небі.
В розривах хмар іноді відкривались гарні краєвиди, але загального вигляду гірських хребтів поки ще не бачили.
Нарешті гребінь. Тут тур і розвилка, нам направо.
Далі головна вершина з триангуляційним знаком. Зфоткались та перекусили. Попили водички.
Ще трохи далі на початку спуску шикарний тур, зложений дійсними майстрами туробудування. Положили по камінчику на його верхівку й почали спускатись отим самим горганним жерепинням, а може жерепинними горганами.
Хто ходив в гори, знає, що спуск завжди важчий від підйому. Та й втома давалась взнаки. Спочатку по жерепу та осипах спускатись було не дуже важко, бо не дуже круто. Але потім стежка пішла усе крутіше прямо вниз, причому без усяких серпантинів, тупо прямо вниз. Таким чином довелось скинути десь під 1000 м висоти.
До низу, де заклично журкотіла річка Молода, дехто (не будемо вказувати пальцем) буквально доповз. Так, вік дає про себе знати! Плюс ще ногу на схилі підвернув, плюс учора трохи гречки з тушкованою свининою перебрав... Чом би себе й не пожаліти?
До речі, молодь почувала себе не набагато краще, хоча й збігла униз швидше за дідів.
Бівак внизу розбили на невеликій галявині, яка чудом залишилась цілою після проведеного в цій долині «покращення» - лісозаготівлі. Річка Молода – один з основних притоків р.Лімниці, найчистішої річки Європи, як про це з гордістю сповіщають усякі рекламні буклети. З розорених берегів цієї притоки у «найчистішу» річку стікає брудненька глиниста вода, а під час лісозаготівель ще й інший бруд.
Ріка Лімниця
Про покращення у Карпатах говорити – це ятрити рану. Настільки хижо, безцеремонно, нагло робляться порубки, що просто слів немає. Рубають на схилах, від чого потім починаються повені та селі, розорюють долини річок, перетворюючи прирічкові тераси у потворне розворочене болото, рубають в заказниках, заповідниках, неначе живуть останній день. Місцеві лише бідкаються, але нічого з цим поробити не можуть. Команди та дозволи йдуть із Києва.
Початок цьому я бачив ще у далекому 2001 році в самому центрі Карпатського Заповідника на підходах до Говерли від с.Лазещина. Тоді це називалось «санация лєса». А насправді величезні лісовози роздовбували дорогу вздовж річки, вивозячи стволи вікових корабельних сосен, а на схилах залишались величезні розворочені плями від порубок. Від лісників я почув і прізвище цього санітара лісу - «Мєдвєдчук», який за демпінговими цінами (тоді казали $15 за куб), вивозив деревину чи то в Угорщину, чи в Словаччину, не пам`ятаю, та це й не головне.
Ще із зоології «санитарами лісу» називали вовків, які вирізали лише хворих та слабких тварин. Та куди тим санітарам до настоящих прохвесорів-прохвесіоналів!
Коли я дивлюсь сьогодні на Оксану Марченко (поважаю її, як ведучу), то думаю, чи замислювалась вона хоч раз, за який рахунок придбані усі сукні та цяцьки, що на ній навішані. Мабуть ні.
Бачити отих «ведмедчуків», які до майбутніх виборів знову виринають на екрани ТВ та бігборди (ну просто, як гі*на в ополонці), немає сил!
Є у Карпатах і дійсне покращення – це праця ентузіастів, які промаркували стежки, відремонтували гірські хижини, поробили місця для стоянок. Дуже багато роблять самі люди (не влада) в напрямку зеленого туризму. Але все це крапля в морі, хоча, може ця крапля отой камінь і підточить...
У зв`язку з тим, що один день із п`ятьох ходових ми пробайдикували, довелось трохи спростити маршрут – через с.Осмолода та перевал Кузминецький - на с.Нова Гута, а звідти бусиком у Франківськ.
На підходах до Осмолоди зустрілись із компанією мужичків, які обідали під навісом на обладнаному місті для відпочинку. Вони гостинно запросили розділити з ними обід, ми подякували й хотіли йти далі, але куди там. Хлопці почули, що ми з Полтави та Києва, і тут почалось братання - Схід і Захід разом, ми єдині і т.і. Оскільки ми ніколи і не були проти, то закінчилось усе по 50 грам місцевого самогону з нашим салом кожному і найліпші побажання усім!
До речі самогон був настояним на якійсь траві, місцеву назву її я не запам`ятав (казали, що це аналог алтайського золотого кореня-родіоли розової). Дія у неї була непоганою, до Осмолоди ми дійшли достатньо бадьоро, хоча пісень не горланили
В Осмолоді трохи підкупили хліба й цукерок і поспілкувались з одним із єгерів, який займається маркуванням стежок,
та й пішли далі повз резиденцію митрополита Шептицького (не заходили, бо вигляд мали босяцький) та повз резиденцію Вітька Януковича-молодшого (теж не заходили, бо не цікаво).
По долині р.Мал.Кузминець підійшли під перевал, де й заночували. Місце ночівлі – живописна галявинка у лісі над чистою річкою.
У річці брали воду і по черзі купались, благо там була ямка, де навприсядки було аж по... пояс.
А водичка - нічогенько собі !!!
Зранку піднялись на перевал. Підйом крутий, але серпантином, іти було не важко. Зустріли єдине гидке місто – знову вирубка у верхів`ях. З річки зробили величезне розворочене місиво із пеньків, валунів, згнилих стовбурів і води. Приходилось брести по руслу, товктися по багнюці, перелазити через корчі і переходити по стволах протоки річечки, яка все-таки пробивалась на світ Божий.
Врешті це скінчилось і після останнього серпантину по лісу, стежина вивела на трав`янистий перевал.
Перекур!
Тут розвилка маршрутів, стоїть чергова табличка-вказівник
Трохи спустились і знайшли дуже гарне містечко для бівака – краєвид на гори, плоска луговина для наметів.
Красота!!!
Поруч криничка з джерельною водою.
А навкруги ясна річ – чорниці, суниці. Дровець теж вдосталь.
До кінцевого пункту, с.Нова Гута, залишилось з десяток кілометрів вниз по долині. Це назавтра години 3 чистого ходу. Хоча йти ще можна було години зо чотири, вирішили проміняти спортивну частину мандрівки на естетичну, бо продуктів ще залишилось немаленько!
На честь підкорення останнього перевалу (та завдяки економній економіці завгоспа (в Полтаву привезли ще пів-палки ковбаси, 2 горохових супи, і мішечок з чорними сухариками), було вирішено зварити потрійну порцію гречки з тушкованою свининою Полтавського м`ясокомбінату (це не реклама, це правда життя!).
Задля надійності та забезпечення міцнісних властивостей, перекладину на багатті було вирішено замінити на вантажну стрілу, а кашоварів вдягли у захисні каски.
Кожному по три ложечки-поварьошечки, за маму, за папу ...
Потрійна порція гречки на людей діє по різному.
Навіть самих сильних вона валить з ніг.
Інші задумливо дивляться вдалину, з сумом припоминаючи, що у світі є ще така річ, як «вступні іспити на магістратуру». Ну а дехто, забувши про артрози, артрити, коліти, целюліти, та інші блага цивілізації швендяють по окрузі, намагаючись зліпити за допомогою мильниці хоч яку-небудь достойну панораму.
Ніч пройшла спокійно, ранок теж, доїдати залишки гречки з казанка ніхто чомусь не захотів, задовільнившись чаем.
Зібрались і пішли потихеньку вниз. З цього боку перевала дорога була нормальною, вирубок не було, тому спускались швидко, бадьоро, але не спішно, іноді перепочивали.
Останній привал зробили на обладнаній стоянці під самим селом, на березі річки. Бусик видзвонили назавтра на ранок, а зараз відвальна вечеря, купання у річці, розмови у багаття, фотографування поодинці і разом.
Назавтра проснулись під дощем. Під ним же потихеньку зібрались, не вилазячи з наметів, та й пішли у село. З дощу почали, ним і закінчили.
Бусик приїхав вчасно, до Франківська їзди було біля години, дорога з цього боку Карпат була нормальною, потяг був аж увечері, тому прогулялись містом.
Панно, зроблене із фоток, які були надіслані жителями Івано-Франківська.
Якесь чмо вирвало шмат
Зайшли у відому «Десятку», де наїлись різних банушів-гуляшів з пивом та десертами.
У місті сподобались витвори фестивалю ковалів, та баришні, які продають цукерки.
Ну а далі – потяг, Київ, Полтава.
От і все.
Лише в пам`яті назавжди залишились хатинка на полонині з синіючим димком із труби, чистенькі у верхів`ях річечки, море ягід, зелень і простір на верхах.
І гори, то синіючі у вечірніх сутінках, то оповиті вранішніми хмарками, але завжди вищі від людського метушливого будення, завжди величні і прекрасні!!!
